Міністерство освіти і науки, молоді та
спорту України
Хмельницька обласна державна
адміністрація
Кам’янець-Подільське управління освіти і
науки
Загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 11
Матеріали
по Всеукраїнській експедиції
учнівської молоді
«Моя Батьківщина-Україна»
по напрямку «З попелу забуття»
«Кам’янець у вогні війни»
Керівник: Столяр Олена Іванівна,
вчитель історії
Виконавці: пошуковий загін
учнів 9 класу
м. Кам’янець-Подільський
2012 рік
Зміст.
1. Інформація про учасників пошукової
групи………………………..3
2. Вступ…………………………………………………………………..4
3. Кам’янець-Подільський в роки окупації………………………….4-6
4. Визволення міста від
німецько-фашистських загарбників……..6-17
5. Висновки…………………………………………………………….17
6. Література……………………………………………………………18
7. Додатки…………………………………………………………...19-22
Над роботою «Кам’янець у
вогні війни» працювала пошукова група під керівництвом Домбровської Людмили
Володимирівни - вчителя англійської мови Кам’янець-Подільської
загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів №11 та Столяр Олени Іванівни - вчителя
історії Кам’янець-Подільської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів №11.
Учасники пошукової групи:
Буянова Анастасія
Кам’янець-Подільська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 11,учениця 9 класу.
Казмірчук Наталія
Кам’янець-Подільська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 11,учениця 9 класу.
Павлюк Олег Кам’янець-Подільська загальноосвітня школа
І-ІІ ступенів № 11, учень 9 класу.
Мазуренко Вікторія
Кам’янець-Подільська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 11,учениця 9 класу.
Лабатий Давид
Кам’янець-Подільська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 11, учень 9 класу.
Сєврук Владислав
Кам’янець-Подільська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 11, учень 9 класу.
Букоємська Богдана
Кам’янець-Подільська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 11,учениця 9 класу.
Романова Альона
Кам’янець-Подільська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів № 11,учениця 9 класу.
Вступ
Кожне місто має своє
неповторне обличчя, свій характер, свою історію. До таких міст можна віднести і
Кам’янець-Подільський – перлина Поділля, пам’ятник древньої архітектури та
культури. Стародавня твердиня витримала навалу багатьох завойовників. Не
обійшла стороною Кам’янець-Подільський війна, розпочата Німеччиною 22 червня
1941 року проти Радянського Союзу.
Вже пройшло багато років,
але тема війни залишається актуальною і сьогодні. Залились осторонь багато
спогадів, що розповідають очевидці тодішніх подій. Ми, сьогоднішнє покоління,
повинні пригадати давні спогади минулого, щоб відтворити події, вшанувати
пам’ять тих, хто захищав вітчизну від ворогів, адже лише так зможемо
захиститись від помилок майбутнього.
22 червня 1941 року мирне
життя українців було перерване нападом Німеччини на Радянський Союз, не оминуло
це лихо і Кам’янець-Подільський, де настали тяжкі часи кривавої фашистської
окупації – 999 днів і ночей.
1.У гетто на території древнього Кам’янця гітлерівці
зігнали для знищення євреїв із населених пунктів краю, а також з Угорщини,
Польщі й Словаччини. Серед сотень загиблих у міській тюрмі та жандармерії було
багато уродженців Кам’янця – українців, росіян, євреїв, поляків. Всього у Кам’янці-Подільському
фашистами було знищено близько 85 тисяч місцевих жителів, радянських
військовополонених та іноземних громадян.
Окупанти примушували кам’янецьких хліборобів гнути
спину в так званих „громадських дворах”. У селян силоміць забирали худобу,
птицю, їх обкладали обтяжливими податками, дошкуляли величезними штрафами і
систематичними поборами. Пограбуванням сільського господарства займались також
філіали німецьких акціонерних товариств, які в примусовому порядку за
заниженими цінами скуповували продовольство і сировину.
Касперська Катерина Йосипівна
Народилась Катерина Йосипівна 13 жовтня1919 року в сім’ї
селян у с. Зіньківці Кам’янець-Подільського району. Мати померла як їй був рік,
а батько ще раніше. Виховувалась в дитячому будинку. Закінчила 4 класи
польської школи. Коли почалася війна їй було 22 роки. Пам’ятає набіги
фашистської авіації . Це була дуже страшна картина. Під час бомбардування люди
ховалися у підвали, бігли разом з дітьми і худобою, яка вціліла, під скелі р.
Смотрич. Хату, в якій жила Касперська, німці взяли під штаб. Нерідко їй із
донькою приходилось ночувати у сусідів. Одного разу для сміху вони напоїли малу
доньку горілкою і дитина отримала сильне отруєння.
Під час окупації Катерина Йосипівна працювала на макаронній фабриці.
Дорога на фабрику була далека, відсутній теплий одяг, недосипання, недоїдання
та важка фізична праця привели до того , що вона захворіла на туберкульоз. В
1945 році повернулися радянські війська. Відступаючи німці намагалися завдати
якомога більше шкоди людям. Вони стали підпалювати хати, клуні. Хотіли і
підпалити хату Катерини Йосипівни, але їм це не вдалося.
Крижанівська Н.О. –
жителька Кам’янця-Подільського.
Із спогадів Надії Олександрівни:
„Жахливі були роки окупації. Гітлерівці вдавались до планомірного
знищення місцевого населення. Мирних громадян та військовополонених зганяли на
північну околицю міста і розстрілювали. Майже 500 дітей віком до 8 років живцем
поховано у величезній могилі на міському кладовищі. Але не просто було зламати
патріотичний дух кам’янчан. В місті під час окупації діяли підпільні групи,
громадяни чим могли їм допомагали.
Настав день визволення. Німецькі війська відступили з
Кам’янця-Подільського з великими втратами. На своєму шляху вони знищували все
живе. По дорозі до Жванця німці спалювали села, вбивали людей. Німці у нас на
подвір’ї встановили гармату, але не встигли нею скористатись, так як підійшли
наші війська і з боєм вибили гітлерівців з подвір’я. Підзамче і Старе місто
переходило з рук в руки декілька разів. Німці тікали в Жванецькому напрямку. В
людей знімали двері, забирали дошки і переправлялись через Дністер, хто як міг.
Наші солдати та жителі сіл топили їх. .(Дод. 2)
26 березня 1944 року місто було визволено від фашистських
загарбників. Люди виходили зі сховищ, повертались до своїх домівок,
налагоджували життя у місті.”
3.У нескінченному ланцюзі всенародної
трагедії було і примусове вивезення подолян до рейху, яке тривало з лютого 1942
р. по січень 1944 р. Важкими були роки окупації, але наближався момент
звільнення Кам’янця від фашистів, що розпочався в березні 1944 року.
(згадує Ю.Пічурін, інвалід Вітчизняної війни)
|
У той час я був командиром взводу автоматників.
Рухались ми на Кам’янець-Подільський як десантники на танках, можливо, разом з ротою
старшого лейтенанта К.В.Вахтіна. На ранок 25 березня 1944 року мені було
підпорядковано дві мотострілецькі роти. Ставилось завдання: відрізати шлях
відступу гітлерівців на Жванець. У районі спиртзаводу по колоні автомашин
ударили наші танки, відкрили дружний вогонь автоматники. Одну з автомашин, що
проривалась з оточення, ми підпустили ближче до себе і зустріли її влучним
вогнем, У наслідку – 17 фашистів убили, 7 поранили, а їхнього полковника захопили
в полон. По тому наша 63-я гвардійська
танкова бригада повела дальший наступ на місто. Ми зайняли електростанцію,
форсували Смотрич, з боями вийшли на Руські фільварки, кам’янчани не тільки
радо стрічали, а й всіляко нам допомагали.
(парторг 574-го полку 121-ї Рильсько-Київської
Червонопрапорної імені Суворова та Богдана Хмельницького стрілецької дивізії
М.Сераві)
Наш шлях пролягав на захід. З боями вранці 25 березня 574-й
стрілецький полк разом з іншими частинами і з’єднаннями Радянської армії
увірвався в Кам’янець-Подільський. Ворожий гарнізон міста і тилові частини
готувались до евакуації, а наш раптовий наступ змінив всі їхні плани. Фашистам
прийшлось кидати всю техніку та озброєння. Незабаром у місто увійшли й останні
підрозділи 121-ї Рильсько-Київської стрілецької дивізії, які тісно взаємодіяли
з дивізіоном важких самохідних гармат. Спільні дії артилерії танків і піхоти
викликали страх у фашистів, змусивши їх тікати, залишаючи багато сили і
техніки. Ми захопили фронтові склади з продовольством і озброєнням. Усі вулиці
міста були захаращені гітлерівською технікою без пального: автомашинами,
бронетранспортерами, артилерійськими мінометними установками.
Наш стрілецький полк зайняв позицію в південній частині
міста, лівим флангом опираючись до крутого обривистого берега річки Смотрич.
Один батальйон оволодів позиціями на околиці міста, а рота автоматників – резерв
командира полку – стала при штабі, який розташувався у підвалі одноповерхового
будинку на скелі. Ворог ішов в одну за одною психічні атаки, щоб знову
оволодіти містом. Йому навіть вдалося відрізати штаб нашого полку від основних
сил. Але командир дивізії генерал-майор І.І.Ладигін зумів взяти ініціативу в
свої руки, згрупувати воїнів і розгромити фашистів, врятувавши все штабне майно
і документи. Тоді відзначилось багато радянських бійців: автоматник Віктор
Полянський, прапороносець Олександр Гусєв, розвідники Леонід Лиховоз, Анатолій
Ковальов, сапер Іван Бережний, командир роти автоматників Олександр Максименко
та багато інших.
(зі спогадів героя Радянського Союзу
А.Рафтопуло)
Березень 1944 року – гусениці радянських танків намотують
перші кілометри подільської землі. Під могутніми ударами гітлерівці відступили
до стародавнього українського міста Кам’янця-Подільського. Тут ворог хотів
перейти до довготривалої оборони. Радянське командування поставило перед
бійцями ціль: нізащо не дати ворогові закріпитись у районі Кам’янця-Подільського.
Передовим загонам треба було негайно зав’язати бій з німцями і вибити їх з
міста. 25 березня зав’язались жорстокі бої. В них зокрема відзначився танковий
взвод гвардії лейтенанта Єгора Жиліна. Екіпаж його танка знищив 25 автомашин, 1
танк, багато солдатів і офіцерів. Маневруючи між будинками, танкісти
просувались в центр міста. Потім були важкі бої з оточеним північніше Кам’янця-Подільського
ворожим угрупуванням.
(О.Шапкін, ветеран 10-го
гвардійського Уральсько-Львівського танкового корпусу, підполковник, учасник
боїв за визволення Кам’янця-Подільського)
Безперервним потоком рухались танки,
бронетранспортери, автомашини з артилерією, боєприпасами, пальним, йшла піхота.
Наші війська прямували визволяти Кам’янець-Подільський. 24-го березня
Челябінська бригада, долаючи сильний опір ворога, успішно форсувала Збруч і увірвалась
в Довжок. З північно-західного боку до міста підійшла Унечська бригада і 299-й
мінометний полк, а з півночі і
півдня – 16-а і 49-а механізовані бригади 4-ї танкової армії. Штурм міста
розпочався 25 березня після короткої артилерійської підготовки з трьох боків
одночасно. І зав’язався бій. Важкий, кровопролитний. Адже в місті було
зосереджене понад 5000 німецьких солдат і офіцерів, чимало поліцейських і
солдатів „зондеркоманд”, значна кількість танків та артилерії. Фашисти
замінували Турецький міст, підходи до річки Смотрич і весь час держали їх під
сильним вогнем. Та хіба це могло зупинити хоробрих танкістів! Екіпажі бойових
машин танкового батальйону В. Никонова з автоматниками на броні вузькою
ущелиною обійшли Стару фортецю, форсували Смотрич і ввірвались на Руські
фільварки. Своє слово в битві за місто сказали і сапери окремого саперного
батальйону корпусу під командуванням капітана В. Семенова. Під шаленим вогнем
фашистів вони розмінували проходи до річки, її броди, а потім і Турецький міст
незабаром був вже у наших руках. По ньому ринули танки Свердловської бригади під
командуванням старшого лейтенанта В.Маркова. На вулицях Старого міста зав’язалися
бої. Будинок за будинком, вулицю за вулицею відбивали наші бійці у ворога,
просуваючись до району Нового міста. Відходячи, гітлерівці встигли зірвати міст
через Смотрич, який з’єднував дві частини міста. І знову вперед рушили сапери.
Під вогнем противника вони за короткий проміжок часу навели переправу і
радянські воїни ввірвались на вулиці Нового міста. Все нові і нові квартали
відбивали у ворога танкісти Челябінської бригади, які штурмували Кам’янець-Подільський
із заходу, бійці 16-ї і 49-ї механізованих бригад та 6-го механізованого корпусу.
На 10-у годину 26 березня місто було повністю звільнене від ворога. Наші
війська захопили 10 німецьких танків, 4 самоходки. 20 гармат та багато-багато
іншої зброї. В полон потрапило понад 1000 фашистських солдат і офіцерів. Та
битва за місто не закінчилась. До Кам’янця-Подільського весь час підходили
німецькі частини, які під натиском військ 1-го Українського фронту, відступали
від Проскурова і тому зав’язувалися бої. Найбільш напруженою обстановка
склалась 29 березня коли на захисників міста обрушили свої атаки 359-а і 871 а
піхотні та 1-а і 16-а танкові дивізії гітлерівців. Їм вдалося захопити дорогу
Жердя-Рихта-Довжок, оволодіти хутором Козак, селом Довжок і впритул підійти до
фортеці. Особливо важкі бої зав’язалися в районі залізничної станції, де разом
з іншими частинами тримали оборону і артилеристи лейтенанта Я.Хардикова.
Ворог при підтримці артилерії раз у раз атакував наші позиції. Вже вийшли з
ладу гармати, впали від ворожих куль гармаші. Біля останньої напіврозбитої
гармати залишився один поранений Хардиков. Останніми зусиллями він розстріляв
фашистський танк і впав на землю. Артилеристи вистояли, ворог не пройшов. На
західній околиці міста ворожі атаки відбивали танкісти 63-ї бригади, а в районі
Старої фортеці – танкісти Свердловської бригади. Становище було важким. Ворог
відрізав війська від штабу армії і тилів. З кожною годиною зменшувалась кількість
боєприпасів, пального. І тут на допомогу прийшла солдатська кмітливість. Над
містом часто кружляли німецькі літаки, які перекидали боєприпаси своїм
частинам. Взнавши сигнал, по якому
|
фашистські пілоти вночі скидали на свій аеродром
боєприпаси, наші бійці самі стали подавати його німецьким літакам та отримувати
від ворога боєприпаси. Значний вклад в оборону рідного міста внесли в ці дні і
кам’янчани. Вони налагодили виробництво боєприпасів, допомогли на залізничній
станції розвантажити з платформ пошкоджені німецькі танки і самоходки, які були
використані як нерухомі вогневі точки, разом з бійцями відбивали атаки ворога. Під
час одного з повітряних нальотів загинув командир 29-ї гвардійської бригади
полковник М.С.Смірнов. Під час його похоронів прощальний салют було дано
останнім залпом „катюш”. А незабаром частини гарнізону і бійці 101-го
стрілецького корпусу 38-ї армії та 4-ї танкової армії розбили і відкинули
фашистів далеко від старовинного міста над сивим Смотричем. Спільна оборона Кам’янця-Подільського
воїнами та трудящими міста – яскраве свідчення єдності армії та народу. Пролита
в цих боях кров навіки зріднила уральців і подолян. І ветерани корпусу безмежно
вдячні подолянам за те, що вони свято бережуть пам’ять про наших бойових
товаришів, які віддали своє життя за щастя Батьківщини.(Дод.1)
(за спогадами ветерана Великої
Вітчизняної війни Г.Іванова)
Майже всю війну я провоював
льотчиком-винищувачем. У пам’яті й понині зринають запеклі повітряні бої з
фашистськими стерв’ятниками. Пригадується, зокрема, епізод, пов’язаний зі звільненням
Кам’янця-Подільського від гітлерівців. 19 березня 1944 року наша розвідка
доповіла, що в районі Кам’янця-Подільського фашисти зосередили велику кількість
військової техніки і близько 5 тисяч солдат і офіцерів, які готувались завдати
удар радянським наземним військам. Наша авіачастина одержала наказ знищити
військову техніку і живу силу противника. Через 10 хвилин у повітря піднялись
15 штурмовиків „ІЛ-2”. Прикрити їх від зенітного вогню і від ворожих літаків
командир 106-го винищувального авіаполку підполковник, Герой Радянського Союзу
О.Л.Андрєєв наказав мені і декільком льотчикам. Коли ми вже наблизились до
міста над Смотричем, фашистські зенітники відкрили по наших літаках інтенсивний
вогонь. Я подав своїм „яструбкам” команду атакувати зенітні батареї. Невдовзі
вони замовкли, і наші штурмовики дістали повну можливість виконувати своє
бойове завдання. Пізніше фотознімки засвідчили, що в цьому бою було знищено 12
зенітних точок, 18 танків, 50 самохідних гармат, 78 автомобілів, 15 бронемашин,
кілька цистерн з пальним, убито і поранено близько однієї тисячі окупантів. При
цьому всі наші літаки повернулися па аеродром.
(М.Матвєєв, ветеран колишнього 36-го
авіаполку)
Екіпаж воїнів 36-го авіаполку у складі льотчика М.Щербини,
стрільця-радиста О.Шаповалова, штурмана Гусєва відзначився у небі Поділля. Льотчику
Щербині наказано, як рухається техніка і війська у районі Проскурова, Деражні,
Кам’янця-Подільського. Погода нельотна, летіли на дуже малій висоті й
фотографували по маршруту рух німецьких частин. Вдалось зняти й Проскурівський
аеродром, на якому було багато бойових машин фашистів. Трохи випогодилось та
радість була передчасною. Ворожі винищувачі кинулись на наш літак-розвідник.
Сили були нерівні, але наш екіпаж вступив у бій. Хоча літак був підбитий, М. Щербина продовжував його вести на
свій аеродром. Винищувачі все атакували. Прагнучи зайти в хвіст радянському
літаку, „мессер” підставив свій бік і стрілець-радист Олександр Шаповалов
різанув його з кулемета. Фашистський стерв’ятник задимів і впав на землю. Два інших
повернули назад. Одержавши цінні розвідувальні дані, полк полковника М.Мозгового
вів курс на Жмеринку-Кам’янець-Подільський. Пролетівши 15-20 кілометрів за
лінію фронту, розвернувся й направився на аеродром Проскурова. Суцільна
хмарність. Літаки пірнають вниз. Бомби вибухають на аеродромі, залізничній
станції. Після операції розвідка донесла, що знищено 18 літаків, багато танків,
самоходок, понад 300 солдатів і офіцерів. На довгий час було виведено з ладу
залізничну станцію. Лише один епізод, а скільки їх, бойових епізодів, випало на
долю героїчного екіпажу за роки війни! І а кожного в них сміливці виходили
живими.
Звільнення
Кам’янеччини від фашистських загарбників розпочалося 24 березня 1944 р. в ході
останнього етапу Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції військ 1-го
Українського фронту на чолі з маршалом Радянського Союзу Г.К.Жуковим.
(згадує ветеран Великої Вітчизняної
війни І. Полуянов)
Це було 31 березня 1944 року. Перед тим,
як поставити бойове завдання, командир полку підполковник Мозговий запросив до
себе гвардії лейтенанта Кудашкіна. – Вирішив, Ваню, з тобою порадитись, –
сказав він йому. – Є на меті терміновий, важливий і дуже небезпечний виліт.
Треба знищити переправу фашистів біля Жванця. Вся надія на твій екіпаж. Погода,
сам бачиш, яка – ні проблиску в небі, туман, наче в парній лазні. Тобі не
наказую. Вирішуй сам... Обидва глибоко замислились, дивлячись на карту, де
синім кружечком була окреслена переправа. – Гаразд, товаришу підполковнику, –
відповів Кудашкін. – Ми зараз порадимось з рештою членів екіпажу. А через
півгодини він уже доповідав командиру полку про готовність виконати поставлене
завдання. – На нас можете покластись, будемо бомбити з пікірування, аби ціль
накрити напевно. І закипіла в ранковому тумані передполітна робота, інженери і
техніки ретельно перевіряли машину, підвішували бомби, оглядали мотори, зброю.
Льотчик і штурман прокладали на карті курс польоту, готували точні розрахунки
за часом. Коли все було готово, командир полку підійшов до Кудашкіна і
міцно-міцно обняв його, наостанку попередив: – Будь, синку, обережним... Заревіли
мотори. Літак, відокремившись від землі, швидко розтанув у густому тумані.
Пілот впевнено повів його по курсу наосліп, керуючись виключно приладами. Точно
в розрахунковий час вийшли на ціль. Знижувалися, у розривах густих хмар
ледве-ледве почала проглядатися блакитна звивиста стрічка Дністра. А ось і
переправа. Льотчики побачили велике скупчення фашистських військ. Розворот
праворуч. Вхід у піке. Все ближче й ближче земля. – Висота тисяча метрів, –
доповідає штурман Сашко Чернов. Скидання! командує Кудашкін. І бомби одна за
одною понеслись до цілі. Вибух. Літак хитнуло, підкинуло вгору повітряною
хвилею. – Ура! Пряме влучання. Переправа впала, а разом з нею шугнули у воду
танки, гармати, автомашини, гітлерівці. Та раптом на виході з пікірування ворог
відкрив ураганний вогонь, один зенітний снаряд влучив в літак, спалахнула
пожежа. Полум’я швидко охопило всю машину. Ще можна було вистрибнути з
парашутом, але під крилом – німці. „Полон?” – запитав себе Кудашкін, сам собі
відповів: „Ні, цьому ніколи не бувати. Краще смерть...” І вже голосно запитав
Сашка Чернова та Петька Уханова: „Останній удар?” – Давай! – в один голос
відповіли друзі. Літак палає та ще живий, підвладний. Лейтенант Кудашкін робить
останній у своєму житті напіврозворот, спрямовуючи палаючу машину в саму гущу
фашистських танків. Удар... Вибух... Усе охоплено полум’ям... Серед німців
паніка... 4 квітня 1944 року, коли Жванець був визволений від фашистів,
мешканці Гавриловець серед розбитих танків, автомашин, гармат знайшли уламки
червонозоряного бомбардувальника і
трьох обгорілих льотчиків. Поховали їх у центрі села на площі як безіменних.
Кожному тоді було по двадцять два роки. При
шосе, що веде до Жванця, виріс обеліск, а на ньому висічені слова: „Екіпажу
літака, який повторив подвиг Гастелло: гв.
лейтенанту І.С.Кудашкіну, гв. лейтенанту О.В.Чернову,
гв. сержанту П.А.Уханову на честь 30-річчя визволення села від фашистських
окупантів. 1944-1974 рр.”
24
березня ошалілий від таких дій ворог безладно відступив. Після того, як наші
війська визволили Оринин і Кам’янець-Подільський, що були важливими опорними
пунктами в системі фашистської оборони, ворог, уникаючи оточення, сформував
ударний кулак для відходу свого оточеного угруповання.
(зі спогадів К.Вахтіна,
ветерана Великої Вітчизняної війни)
Після визволення Оринина 10-й Уральський добровольчий танковий корпус повів наступ на Кам’янець-Подільський. Танкова рота, яку я тоді очолював, одержала завдання прорватись у район Довжка і розвідати обстановку. Коли, ми прорвались, то побачили, що вся дорога від старого мосту до спиртзаводу забита колоною німецьких автомашин. Незабаром вона була розгромлена. Протягом 25 березня 1944 року ми вели бої за Довжок, Стару фортецю, Зіньківці, Карвасари, а вранці наступного дня, розвідавши місця, де можна пройти танками, ринулись на штурм Старого міста. За мостом знищили ворожу самохідну установку „фердинанд”, на вулицях довелось вогнем прокладати дорогу. Нарешті, підійшли до центру. В друкарні роздобули шматок червоного полотна і підняли його на ратуші. 27 березня зайняли оборону на східній околиці Нового плану.
Рішучі дії
визволителів змусили німців відходити з боями по бездоріжжю, кидаючи важку
техніку та матеріальні запаси. Вісім днів тривав по тилах ворога на Кам’янеччині
рейд загону відважних гвардійців лейтенантів Петра Барабанова і Михайла
Радугіна. У взаємодії з місцевим партизанським загоном І.Я.Мельника вони знищили більше 3 тисяч фашистів,
десятки танків, бронетранспортерів, гармат, кулеметів, сотні машин. Крім того,
ними було визволено біля 300 військовополонених. Допомагали і місцеві жителі.
Варто згадати про 16-річну дівчину Наталю Васпрянську. Вона під вогнем
ворога вночі провела батальйон автоматників капітана Ф.І.Приходько 63-ї
гвардійської танкової бригади в Кам’янець-Подільський, а її батько Володимир
Воспрянський там провів три наших танки. Пізно ввечері 24 березня 1944 року
першим підійшов до західних околиць міста Кам’янця-Подільського передовий загін
63-ї гвардійської Челябінської танкової бригади.
(за спогадами Героя Радянського Союзу, командира
Уральського добровольчого танкового
корпусу Є.Бєлова) .(Дод. 4)
Запеклі бої на вулицях Кам’янця-Подільського точаться третій день.
Мотострілецька бригада поповнилась місцевим населенням. Сотні ополченців бились
з гітлерівцями у стінах рідного міста. – Далі зволікати не можна. Потрібно
негайно очистити місто від фашистів – хвилювався командуючий армією Д.Д.Лелюшенко.
Я доручив полковнику Смирнову прорватися на північну частину міста, окопатися і
захопити хоча б невеличкий плацдарм. – Кого пошлемо? – запитав я полковника. Михайло Семенович
замислився, підійшов до карти, потім – до вікна, через яке виднілась річка, а
за нею – чорна, закопчена нова частина міста і впевнено відповів: – Звичайно,
Хардикова. Дамо йому трохи автоматників. Через півгодини батарея Хардикова
вийшла на бойове завдання. Направо від Хардикова окопалась ще одна артбатарея,
наліво – два міномети. Але гітлерівська „пантера” придушила цих сусідів. Наче
маленький острівок серед вогняного океану залишились смільчаки-хардиківці. – Лейтенант,
ти бачиш? На тебе сунуть сім танків і не менше 150 гітлерівців. Завойованих
позицій не здавати. Стояти на смерть! – наказує Хардикову по телефону полковник
Смирнов. Положення на батареї складне, але три гармати і 14 солдатів стійко
тримаються проти „пантер”. Невже герої відступлять і гітлерівці знову
оволодіють містом? Відстань між танками і батареєю – 70 метрів. Підбито ще дві
гармати Хардикова, але і три „пантери” запалали вогнем. Один за одним падають
радянські воїни. Їх залишилось четверо. Схопився за голову і Хардиков. Осколок
снаряда поранив руку, а величезна „пантера” повзе прямо на батарею. Падає
навідник. Але вогонь не змовкає. Місце навідника займає Хардиков. Кров заливає
обличчя, не слухається поранена рука. Постріл! Хоча б ще один снаряд вліпити в
цю сталеву потвору. Ще мить і вона роздушить батарею. Вогонь! „Пантера” дзиґою
завертілась на місці. Ледь живого Хардикова, який так і не відступив, своєчасно
врятували підоспілі танкісти 61-ї Свердловської батареї. Разом з ними поїхав на
допомогу мотострілкам ї я. Вхожу на КП бригади. Але чому тут така тиша? Чому з
незрозумілою печаллю дивляться на мене офіцери штабу? Де Смирнов? Командир
бригади лежав на підлозі, накритий шинеллю. Лице полковника спокійне-спокійне.
Коли атакує противник, командир так лежати може тільки у випадку, коли він
мертвий. Смирнов був мертвим. Тільки 15 хвилин тому я розмовляв з ним по
телефону. Коли він знявши навушники, сказав офіцерам: „У нас немає резервів.
Треба битись на смерть!”, осколок ворожого снаряду впився полковнику в серце. Ми
воюємо вже три роки і всі ці роки навколо страждають від ран, вмирають
товариші, друзі. Однак звикнути до цього неможливо. Втрата кожної людини – велике
горе. Тільки це горе фронтовики навчились переносити мовчки, без слів. Я цілую
холодіючий лоб Михайла Семеновича, тихо наказую начальникові оперативного
відділення корпусу: – Гвардії полковник Єфимов! Приймайте командування
бригадою! – і сідаю до радіоприймача. Авіація. Тільки вона може нам зараз
допомогти. – Маруся, ану пошукайте в ефірі авіаційного сусіда, – кажу радистці.
Незабаром у навушниках чується знайомий голос командира ескадрильї. – Товаришу полковник,
зроби послугу, вгости „лапті” (так ми називали ворожі танки), котрі поблизу
вокзалу. Тільки нас не зачепи. Ми поруч – кажу я. Через кілька хвилин дві ланки
штурмовиків з’явились у небі. Один захід, другий... Чорні точки бомб
відокремлюються від літаків і падають на бойові порядки противника. Активними
діями танків, мотострілків при допомозі літаків ворога зім’ято. Тепер ми маємо
вільну дорогу, по якій наші танки можуть прорватися в північну і
північно-східну частини міста. Я наказую бригаді Жукова, яка тільки вийшла з
бою, повернути гармати у бік нового міста. Десятки „тридцятичетвірок” і
самохідок йшли вперед, очищаючи від фашистів чудове українське місто. Вночі,
коли втомлений від боїв, зібрався спати, я почув зведення Радінформбюро. Диктор
читав: „в результаті стрімкого
удару танкових з’єднань і піхоти оволоділи обласним центром України – містом Кам’янець-Подільським
– сильним опорним пунктом оборони німців на Дністрі. Відзначились частини
полковника Смирнова, полковника Жукова...” Радіохвилі розносили це зведення по
всьому світу. Їх слухали в кожному селі, в землянках, бліндажах. „І тільки ти,
полковник Смирнов, вже не почуєш цього зведення” – подумав я з болем у серці.
За мужність, військове мистецтво і кмітливість гвардії
лейтенанти П.Барабанов і М.Радугін удостоєні звання Героя Радянського Союзу.(Дод.3)
У тяжкому,
кровопролитному бою за село Довжок загинув герой форсування Дніпра, командир
кулеметної роти 363-го стрілецького полку Герой Радянського Союзу Степан
Киргизов.
Народився у 1903 р. в Читинській
області у бідній селянській сім’ї. У 1919-1921 рр. воював у партизанському
загоні. Загинув 28 березня 1944 року у селі Довжок Кам’янець-Подільського
району, де і похований. В честь героя названо вулицю.
|
Висновки
Спливають роки і беруть із собою ветеранів війни.
Вже 67 років тому пройшов солдат по містах і селах, по полях і річкових
долинах, залишаючи за собою солдатські могили, визволяючи рідну землю. Мужні
лицарі сплять вічним сном на цвинтарях, околицях населених пунктів, лісових
галявинах, а то й просто край дороги, віддавши своє життя. І до цих пір чекають
з поля битви рідні своїх дідів, батьків, які були тоді молодими. 26 березня
1944 року назавжди залишиться в пам’яті кам’янчан, як незабутній подвиг людей у
боротьбі з ворогом. Вдячні жителі міста не забувають своїх визволителів,
називаючи їхніми іменами вулиці. Не
можна забувати і про тих, хто залишився жити і до сьогодні є очевидцем тих
незабутніх подій, саме завдяки їм ми знаємо про них, адже спогади людей, що
брали участь у війні, є невичерпним джерелом історії.
Література
Пічурін Ю. Пліч-о-пліч
з танкістами//Прапор Жовтня. 1984. – 25 березня.
Вахтін К.
На вістрі атаки//Прапор Жовтня. 1984. – 26 березня.
Погорельська
І. В боях за місто//Прапор Жовтня. 1979. – 25 березня.
Белов Є. Незабутні
дні//Прапор Жовтня. 1959. – 26 серпня.
Шапкін О.
Незабутнє//Прапор Жовтня. 1975. – 5 травня.
Погорельська
І. Корпус-визволитель//Прапор Жовтня. 1983. – 26 березня.
Єфімов А.
Штурмують уральці//Прапор Жовтня. 1974. – 23 березня.
Полуянов І.
Бій на переправі//Прапор Жовтня. 1984. – 25 березня.
Каневський
І. Квіти безсмертника//Край Кам’янецький. 2008. – 27 березня.
Дзюба С. Проскурівсько-Чернівецька
операція//Кам’янець-Подільський вісник. 2004. – 27 лютого.
Філіпенко
Є. „Тигри” не пройшли//Край Кам’янецький. 2005. – 24 березня.
Власов А.
Пам’ять безсмертна//Край Кам’янецький. 2007. – 22 березня.
Комментариев нет:
Отправить комментарий